Бо́йківщина — етнокультурний регіон на північних і південних схилах Карпат, простягається від річок Лімниця і Тересва на сході до річок Уж і Сян на заході, охоплює гірські райони Львівської, Івано-Франківської та Закарпатської областей і має площу близько 8 тисяч км². До Бойківщини належать такі давні поселення як Дрогобич, Турка, Долина, Калуш, Бориня, Воловець, Міжгір'я, Старий Самбір, Борислав, Перегінське, й інші.

Історична Стрийщина теж містить чималий шмат етнографічної Бойківщини, включаючи Сколе (перша письмова згадка — 1397 р.), Славське, урочище Святославова могила, й ріка Опір. Досі збереглися скельні монастирі поблизу сіл Розгірче та Труханів («Скелі Довбуша»), а також залишки фортеці Тустань поблизу села Урич, де тепер щороку відбувається надзвичайно самобутній фестиваль середньовічної культури. Тустань – середньовічна наскельна фортеця-град і митниця ХІ-XVI століть, давньоруський наскельний оборонний комплекс, унікальна пам’ятка історії, археології, архітектури та природи, колишній волосний центр та митний пункт на важливому соляному шляху, що вів з Дрогобича до Закарпаття та до Західної Європи. Перші письмові згадки про Тустань відносяться до 1340 року. Тут збирали соляне мито та податок за прогін худоби.

Варто зазначити, що розробник проєкту нашого музею, всесвітньо відомий архітектор Віктор Романинець, є якраз родом зі Сколе, ще студентом брав участь у розкопках на території фортеці Тустань, був активним учасником заснування вищезазначеного фестивалю і навіть свою власну хату - розкішну давню бойківську садибу, - передав заповіднику для організації у ній краєзнавчого музею села Урич. То ж цю частину нашої мандрівки присвячуємо саме його беззастережній та самовідданій любові до цього краю.

Бойки є одним з етносів західної України, що займає найбільш протяжні території і це, зрозуміло, пояснює їхнє неймовірне різноманіття у традиціях, звичаях, фольклорі та особливостях народної ноші, хоча, звичайно, усі вони в основі своїй мають загальні основоположні закони та характеристики.

Через Бойківщину здавна проходив головний торговельний і військовий шлях з України в Угорщину й Західну Європу. У 1772–1918 роках Бойківщина перебувала у складі володінь Габсбурґів (згодом Австрійська імперія й Австро-Угорщина), у 1919–1939 роках (це 20 років поспіль) — у складі Польщі. На Бойківщині народилися багато відомих на весь світ українських діячів, зокрема гетьман Петро Сагайдачний, генеральний суддя з часів Хмельниччини Іван Креховецький, український поет, прозаїк, публіцист та перекладач-поліглот, науковець в царині гуманітарних наук, громадський та політичний діяч Іван Якович Франко та інші.

Бойків розглядають як нащадків давнього племені білих хорватів, котрі брали безпосередню участь у етногенезі українського народу часів раннього середньовіччя та Київської Русі. Про те, що бойки – це відгомін асимільованих хорватами кельтів-боїв наче натякають і “довгі прямокутні хати” – великі житлові й господарські споруди, будовані без єдиного цвяшка, що розміщувалися під одним солом’яним дахом, і героїчні зачіски предків, які зберігалися аж до поч. ХХ ст. Бойки заплітали передні пасма волосся з двох боків у кіски, як це робили колись вої-кельти.

(ДОВІДКА, Во́ї — категорія військ у Київській Русі. На відміну від дружини, яка була

постійним військом князя, вої набиралися з вільних селян і містян на час воєнних дій. Нарівні з дружиною вої становили основну військову силу у великих походах давньоруських князів та у боротьбі проти зовнішніх ворогів. Очолювали воїв воєводи — поставлені князем воєначальники з числа старшої дружини).

На зв’язок із боями (бої – це група кельтських племен, назва якої, на думку деяких дослідників, лягла в основу назви «бойки»), натякають і страви з вівса, приготовані за стародавніми рецептами. Бойки щиро вірили, що вівсяні страви дають силу і здоров’я, запобігають хворобам, а, як відомо, кельтські народи також неабияк шанували овес.

У бойківській вишивці збереглися елементи стародавніх східнослов'янських орнаментів, а також їй притаманні усі основні риси, характерні для української вишивки в цілому. Вони стосуються мотивів орнаментів, композицій та колориту. Типовим для бойківської національного одягу є прикраса орнаментами зібраних складок - у народі - "вишивка по брижах". Ця технологія є дуже трудомісткою і включає в себе кілька етапів: прокладання ниток основи, стягування полотна на нитках, вишивання по стягнутій тканині. Вишивка ж, у свою чергу, виконувалася різними техніками: хрестиком, низинкою, гладдю та ін. Таким чином густо прикрашали пазухи, плечову частину та манжети сорочок, поясну частину спідниць та запасок, тощо. Зразки такої майстерності саме можна розгледіти у нашій експозиції.

Орнаменти на бойківських сорочках в основному складалися з геометричних фігур. Вони були представлені лініями - косими, прямими, зубчастими, ламаними. Поєднуючи такі прямі та дуги, майстрині створювали складні і прості геометричні візерунки. Особливо часто бойківські жіночі та чоловічі сорочки вишивали ламаними стрічками і такий мотив називали «каракулі». Ним оздоблювалися чоловічі штани, жіночі плахти, безрукавки, згодом їх ускладнювали та доповнювали іншими орнаментами - візерунками. Вони були представлені безліччю варіантів, часто зубцями, виступами, відростками та іншим. Рослинні орнаменти застосовувалися бойківськими майстринями рідше, та на початку ХХ століття отримали більш ширше розповсюдження. При цьому вони були мальовничими, продуманими за колірною гамою і відрізнялися багатством мотивів. Архаїчна вишивка бойків була досить стриманою, та після 20-х років ХХ століття в ній зустрічається все більше кольорів і вона стає більш поліхромною.

Бойки – найбільш закритий з українських горян народ і надзвичайно маломовні, через що й фактично до середини ХХ століття зазнали найменше чужих впливів. При згадці про гуцулів відразу виникають чіткі асоціації — коломийки, бартка, аркан, Довбуш, «Тіні забутих предків» і т.д. Лемки викликають згадку про акцію «Вісла», боротьбу за власну ідентифікацію серед польського та словацького масиву, вірші Богдана Ігоря-Антонича, малюнки всесвітньо відомого Никифора Дровняка та ін. А що ж бойки? Окрім знаменитої дерев’яної архітектури пересічному українцеві часто й годі щось пригадати. Це тому, що в силу складних історичних та кліматичних умов виживання, характер цього етносу сформувався як дуже ощадний, неговіркий, обережний у контактах з незнайомцями, байдужий до надміру яскравих кольорів. Душа бойка переповнена синню чистого неба, багатобарв'ям вічнозелених полонин та неспокоєм гірських потоків. Постійний зв’язок з природою, усамітнення високо в горах і важка непосильна праця, – усе це навічно викристалізувалось у характері цього дивного і ще до кінця не звіданого етносу.

Бойки не хизуються своєю самобутністю, вони просто є. Їхній Бог – це свобода. Їхня філософія – самодостатність. Їхня зброя – правда. Їхнє життя – взаємоповага.

Зрештою, усе це ми можемо сказати про весь наш український народ.